Новини

«Милосердя хочу…» (Мт. 9,13)

   Як воно бути класним керівником - легко, складно? Скажу вам: "По-різному".

   5 лютого я надіслала в групу Viber повідомлення такого змісту: "Шановні батьки! Ваші діти в школі пізнають не тільки буки  і веди,  а й отримують позитивний життєвий досвід.  Ми плекаємо в них не лише розум,  а й набагато більше - людяність.  З огляду на це я прошу вас підтримати мою ініціативу і дозволити дітям відвідати Геріатичний пансіонат  (вулиця Медична,  з'їзд з Коновальця,  маршрути 21,  41К). Там ми побачимо,  як живуть старенькі,  що залишилися без опіки сім'ї. Поспілкуємося з ними і пригостимо цукерками. Зустріч у цей четвер о 9. 20 на другій зупинці вулиці Медичної  (біля кринички). Вимоги до 10 відвідувачів (не більше): здоровий і з бахілами:). Час відвідування - з 9. 30 до 11. 00. Хто згоден,  ставте +". 

   Відразу погодилося троє учнів. Троє?! Ви жартуєте? Та в п`ятницю, як ми ходили в кіно, нас було уп`ятеро більше!

   6 лютого в мене були іменини.  Я отримала кільканадцять привітальних картинок з ангеликами та квітами. Я подякувала і попросила як подарунок ще сім плюсиків, натомість одержувала ще картинки.

   Правду кажучи, я відчула розчарування. І здалась на волю Господа.

   Сьогодні 7 лютого. Уперше я не пишалася 8-Б,  а кожним із них окремо: Петром,  Максимом,  Антоном,  Вікторією,  Боженою,  Веронікою. У них не треба виховувати  людяність, бо вони вже людяні. Ці діти не просто подарували збідованим цукерки, а й часточку своєї уваги,  що,  може,  означає для хворих набагато більше.  Я дякую своїм учням за коляду,  що звучала в цих стінах,  бо не знати,  чи часто вона там лунає... Спасибі усім,  хто долучився до збору коштів та  купівлі солодощів. Це ніби мале,  а  в руках Господа перетворюється у велике.

    А зараз я розмірковую ось про що: дітей не навчити нічого словами,  навіть якщо в тебе злий вираз обличчя і ти розмахуєш руками або статутом школи (я так не роблю :).  Дітей не навчити нічого,  якщо ти не сповідуєш те,  про що говориш.  Хай за кожного з нас свідчать не слова,  бо часто це просто звуки,  якими ми стрясаємо повітря,  а наші вчинки  і наше ставлення до інших. 

    Я хочу,  щоб ви знали,  що діти  зробили сьогодні більше,  ніж їх попросив класний керівник. Опісля,  коли  пакети спорожніли,  і ми всі могли йти геть з відчуттям виконаного обов'язку,  вони виявили ініціативу: просили дозволу у хворих сфотографуватися з ними і побігли в магазин купити насіння для всіх,  хто стояв на воротах. Хтось може сказати: "Що то за велика справа купити насіння?" Так,  дрібниця,  але ви не бачили обличчя тих людей і як вони ховали пачки з насінням у кишені,  люди,  яких ми щодня обходимо боком,  бо остерігаємося. Один із тих чоловіків весь час питав,  чи ми його любимо...  Певно,  дуже потребує,  аби хоч хтось його любив.

А щодо кількості, як добре, що нас не було більше! Нас було рівно стільки, скільки треба. Ми не штовхали один одного, коли заходили з гостинцями в палати (багато з хворих не міг вийти, бо прикутий до ліжка), з легкістю розминалися у вузькому коридорі, ми працювали злагоджено і без штурханини. Тоді я подумала: "Як добре, що ти сповнив не мою, а Свою волю, Господи!"

 Оксана Гошовська, класна керівниця 8-Б класу,

учителька української мови та літератури

08.02.2019