Новини

«Мій рідний край – земля моїх батьків»

За оцінкою різних джерел від 200 тисяч до декількох мільйонів українських дітей мають одного чи обох батьків, що працюють за кордоном. Серед причин від’їзду в закордон трудові мігранти називають бажання заробити гроші на навчання дітей, придбати житло для родини  або просто забезпечити повсякденні потреби своїх нащадків. Яку насправді ціну платять заробітчани, що полишили своїх дітей на родичів? Що відчувають ті, хто говорить зі своєю мамою тільки по Skype? Ви про це замислювались?

У нашому 7-Б навчаються учні, батьки яких були чи є на заробітках. Переживання дітей спонукали нас виокремити цю вкрай значущу тему й присвятити урок народної педагогіки «Мій край – земля моїх батьків» соціальним сиротам. Декламувавши поезії, читці (Коритко Данило, Онуфріїв Марта, Бадицький Денис, Возняк Мирослав, Остафійчук Петро, Возняк Мирослав) наголосили, що «без родини не бува народу», «ми всі — одна сім’я, єдина ми родина, у кожнім нашім «я» — частинка України». У кінці свого монологу Джочко Остап промовив: «Мамо, одяг, що ти присилаєш, насправді дуже гарний і теплий, але твої обійми були теплішими».

Друга замальовка стосувалася історії хлопчика (роль виконував Ігор Витвицький), який, прагнучи поїхати до мами (Аліна Зваричук) у Німеччину, вирішив вивчити німецьку мову. Проте він наштовхується на спротив матері, яка вигадує різні відмовки, і на кепкування сільських хлопчаків, яких талановито грають Вдовичин Антон, Липовецький Остап й Олійник Владислав.

Третьою сюжетною лінією слугувала розмова двох заробітчанок (у ролях Шиптур Божена та Бурмей Вероніка), у якій розкривається бачення батьків, що змушені працювати в закордонні, та розгортається мотив ностальгії за рідним краєм. Шиптур Божена послідовно доводить: якщо матір, будучи на заробітках, усе менше спілкується зі своїми дітьми, виявляючи свою турботу тільки у щомісячному висиланні грошей, то з роками перетворюється на банкомат. Вероніка Бурмей згадує про сестру, що, переїхавши в Італію,  взагалі втратила доню.

         Кульмінацією дійства стає монолог у трьох особах згаданої доньки. Вероніка Шпакович, Вікторія Рудницька, Назарук Ангеліна переповідають реальну історію життя шістнадцятилітньої дівчини. Позбавлена маминої опіки, вона мала вдосталь коштів для розваг і всього, чим так часто спокушаються теперішні підлітки. Пронизлива оповідь обривається скрипом гальм – звуком аварії, у яку потрапляє героїня. Крик «М-а-а-ам!» – лунає у залі й примушує усіх задуматись про ціну розлуки з батьками, яку платять соціальні сироти.

         У кінці свята, після підбадьорливої пісні, ми закликали наших батьків ніколи не полишати своїх дітей, повертатись із закордоння й розбудовувати Україну. Ми попросили докласти працю їхніх рук до розвію нашої держави, адже Україна – це місце, де ми народились й де повинні жити наші батьки.

Оксана Гошовська, класний керівник 7-Б

31.03.2018